Про місто святого Миколая і нову любов

Маю нову любов – Миколаїв. Зі своєї південної травневої мандрівки із презентаціями "Перепрошивки" я привезла стільки вражень, що лише зараз наважуюсь дібрати слова, які зможуть їх вмістити.

Я люблю невеликі міста за їхню особливу, сконцентровану та найщирішу самість. За любов, якою просякнуті серця мешканців, і яка точиться з усіх шпарин.

Місто святого Миколая зустріло мене сонцем та несамовитою зеленню. І цілий день 27 травня було сонячно, радісно й святково. При чому відчуття свята наповнювало не лише моє серце – цього дня у школах був останній дзвоник, тому Соборною гуляли натовпи щасливих школярів, які голосно сміялись і співали "І я на небі" ОЕ. Оця загальна ейфорія – перше, чим здивував мене Миколаїв. Далі – більше!

Коли я побачила яхт-клуб на березі Південного Буга, то подумала, що сюди я б хотіла приходити у будь-яку пору року, у будь-яку погоду, у будь-який час – тобто взагалі будь-коли, коли б захотіла, коли б відчула, що мені це потрібно. Я дуже люблю воду, люблю бувати на березі річки, особливо коли тяжко на душі. Кожна річка відчувається інакше. Південний Буг я запам'ятаю спокійним та чистим із рибалками та яхтами. До речі, вранці на березі було дійсно багато рибалок, серед них ми помітили навіть кілька жінок. Я одразу уявила, як років через 40 вдягатиму смішного солом'яного капелюшка, хапатиму вудку і йтиму на пірс рибалити. Картина виглядає як мінімум цікавою, хоча мені і важко повірити у такий варіант розгортання подій (до речі, не найгірший варіант).

Друга річка, що подарувала незабутні враження, – це Інгул. Власне, навіть не сама річка, а мости над нею. Навіть не самі мости, а їхня здатність змінювати свою просторову зорієнтованість.

До цього я ніколи не бачила, як розводять мости. Виявляється, це отак :)

Вечір був магічним. Сонце м’яко котилося за обрій. Буг був величним і спокійним. Небо – оксамитовим. Чайки літали поодинці, качки – лише парами чи трійками. Хотілося просто сидіти і дивитися на цей світ. Милуватися ним і тихо радіти його красі та досконалості.

Буває, що місто закохує у себе, чіпляє й не хоче відпускати. У Миколаєві хотілося залишитися. Бодай на трошки. Аби ще погуляти вулицями, проспектами, скверами, всміхатися незнайомим перехожим, купувати магнітики, пити каву і хай навіть мокнути під дощем.

І ми залишилися в Миколаєві ще на один день.

Ходили мокрими вулицями, перестрибували калюжі і сміялися. Це було так щиро і так по-справжньому.

З цікавих місць, які ми побачили, слід назвати краєзнавчий музей, музей суднобудування і флоту, обсерваторію та цілу низку скверів та пам’ятників, серед яких найповажніше місце посідає пам’ятник героям-ольшанцям. Я не знаю, чи є якийсь зв’язок між Костянтином Ольшанським та моєю родиною, але хотілося б вірити, що є.

Ця мандрівка подарувала мені знайомство з прекрасними людьми! Навіть слів замало, аби висловити всю вдячність, що я відчуваю до кожного з тих, хто був на презентаціях, хто разом зі мною сміявся і плакав, згадував біль і лікував рани – кожен свої. Досі отримую у соціальних мережах стільки теплих слів, що хочеться розлитися річкою і текти, аж доки не з’єднаю свої води з Південним Бугом.

І там, на березі річки, у місті святого Миколая, я знову зустріну Аню, Інну з Михайликом і всіх-всіх-всіх, коли встигла полюбити за ці два короткі дні. І тоді я знову подякую їм! А зараз я просто пишу про це тут і мені здається, ніби я чую за вікном корабельний гудок, хоч насправді то сигналить потяг.

P.S. За суцільне «ми» у цій мандрівці дякую тобі, Віко!