Про ненаписане

Насправді писати – це дуже важко! Постійно знаходяться якісь справи, нібито «важливіші» за писання. А потім бац – і минув час, і вивітрилась з голови думка, і емоції притихли, і писати нема про що.

Виходить, що стати письменником зможе лише той, хто зуміє приборкати самого себе. Зуміє, так би мовити, змусити себе змусити себе.

З віршами все простіше. Вірш приходить до тебе в голову і тобі просто нема куди подітися, ти МУСИШ записати. Інакше - все! Вірш помре ненаписаним. Назавжди. А от проза… Одразу виникають думки: «Та пізніше… Ну от тільки новини у фб продивлюсь… Ага, от завтра обов’язково напишу… Та що тут такого? У мене повно часу…»

Біда у тому, що ненаписані слова так і залишаться ненаписаними. У мого улюбленого Хема є оповідання «Сніги Кіліманджаро». У ньому головний герой перед смертю найбільше шкодує про те, чого не зробив, НЕ НАПИСАВ:

«…Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної з них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов’язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей, - він бачив тонші зміни і пам’ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов’язок про те написати – але тепер уже ніколи не напише…

Він занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність… А який він, власне, був, той його талант? Ні, талант був таки пристойний, та, замість уживати його на діло, він гендлював ним. Ніколи не міряв ним того, що ЗРОБИВ, а все – що МІГ БИ зробити»

Мораль цієї історії така: якщо хочеш писати, пиши. Інакших нема варіантів.