Снайпер

Темна постать у вікні другого поверху.

Червона цятка на рівні губ – наче приціл снайпера.

Я знаю напевне, що ця постать має твою шию,

твої вилиці, твої пальці. У неї така сама ледь помітна

сивина на скронях, як у тебе, і я вже люблю її –

оцю самотню темну постать у вікні другого поверху.

Червона цятка снайперського прицілу опускається

Нижче туди, де серце. Мені здається, я чую твій пульс,

Бо від нього вібрує земля. Я чую твоє дихання,

Бо він нього здіймаються простирадла.

Випрані простирадла на мотузці посеред двору

Стають вітрилами і з кожного ліжка, скинувши з себе

Тягар обважнілих тіл, до них летять все нові й нові

Простирадла. Зім’яті й вологі вони стають прапорами.

Увесь дім, увесь двір, усе місто

перетворюється на корабель, який рухається

лише завдяки твоєму диханню.

Але ти цього не знаєш. Докурюєш,

вминаєш недопалок у стару бляшанку на підвіконні

І твоя темна постать розчиняється

у міжгалактичному просторі другого поверху,

А я нарешті видихаю, опускаю руку,

Так і не зважившись натиснути на курок.