У мене не так багато неримованих текстів, але оце - один із них.
Він говорить: «Ти так багато їздиш.
Як у тобі вміщається стільки сили
терпіти ці задушливі поїзди й метушливі вокзали?
Що ти носиш у своєму наплічнику?
Куди ти ховаєш свій сум?
Як це – сідати в поїзд, знаючи,
що він не повезе тебе додому,
Ніколи не повезе тебе додому,
Хоча це єдине місце, куди тобі дійсно хотілося б поїхати?
І коли сусіди по купе з нудьги чи простої цікавості
Питають тебе: «А ви звідки?» -
Що ти їм відповідаєш?
А потім, коли повертаєшся до Запоріжжя
Зі Львова, Києва, Черкас чи де ти зараз була,
Що ти відчуваєш?
Ось ти виходиш з поїзда, ступаєш на перон
І думаєш: «Я – вдома»?
Чи ні?»
Я говорю йому щось типу: «Не мели дурниць!
Я – громадянка світу, я усюди почуваюсь, як удома».
Він усміхається, вмикає радіо
І ми їдемо далі мовчки, слухаючи
Дурнувату рекламу й не менш дурнуваті пісні,
Якими залитий по вінця фм-діапазон.
Я дивлюсь у вікно на місто і думаю,
Що насправді я просто не маю потрібних слів.
Певне, їх взагалі не існує у світі,
Певне, їх ще не вигадали, не видобули,
Не виліпили з глини, не підняли з морського дна,
Тому я не можу йому пояснити,
Як сильно я сумую за домом,
Бо це вже не сум, це фантомний біль –
Рукою б торкнулась – а зась!
І коли я говорю, що відчуваю себе, як удома, усюди,
Насправді, не відчуваю дому ніде.
І тому мені так легко сідати в поїзд
І брехати набридливим попутникам,
Вигадуючи щоразу нову історію.
А коли зранку я виходжу на перон
І місто вітає мене радісними зграями голубів,
То серед натовпу пасажирів неодмінно побачу
Колишнього однокласника,
дівчину, з якою жили в одному гуртожитку,
сестру моєї однокурсниці
або ще когось, чиє обличчя мені знайоме й рідне,
і кому можна буде сказати: «А пам’ятаєш…»
Тоді я радію, всміхаюся, йду назустріч,
А потім ніяково відводжу погляд,
Бо помилилась.
Звісно, помилилась…
І помахала б рукою – але зась!
Немає коментарів:
Дописати коментар