ПроЧитане: Паоло Джордано "Самотність простих чисел"

Усі ми часом стаємо схожими на прості числа - непевні й самотні.

Мені сподобалась ця книжка. Сподобалась увага до дрібних деталей, сподобалась мова (варто віддати належне якісному перекладу Андрія Маслюха), а ще сподобалось те, що автор лишає вільний простір між власною позицією та думкою читача. Джордано не засуджує і не виправдовує Матію та Аліче. Він лише змальовує їхні життя від лижної школи та загубленої сестри-близнючки, від татуювання на животі і шрамів на долонях до анорексії та викладання в університеті, до Фабіо та Наді. Змальовує просто і без зайвих емоцій.
Це історія про самотність - глибоку, наскрізну, разючу. Про сприйняття та несприйняття себе у світі та світу у самому собі. Про дитячі травми та шрами, що лишаються на все життя. Про рішення, які приймаються буквально за кілька секунд, а решту часу за них розплачуються. Про вибір між старим і новим життям. Між щастям і ... Та чи були б вони щасливі?
Це історія про пару чисел-"близнюків": "...самотніх і загублених, близьких - але близьких недостатньо, аби по-справжньому одне одного торкнутися".

Я б порадила прочитати цю книжку тим, хто відчуває, що його серце згрубіло й зашкарубло. А також тим, хто бодай раз у житті відчував себе простим числом у всесвітній математиці.