ПроЧитане: Дзвінка Матіяш "Марта з вулиці святого Миколая"

У бібліотеці ця книжка стоїть на поличці підліткової літератури, однак я б радила прочитати її і дорослим. Тим, хто має дітей (особливо підлітків), для того, щоб краще їх розуміти та знаходити спільну мову. Тим, хто не має дітей, - щоб краще зрозуміти самих себе.

Це історія дівчинки Марти, яка мріє стати художницею. Дзвінка Матіяш змальовує сходинки дорослішання головної героїні. Марті доводиться вчитися долати егоїзм, приймати інших та саму себе такими, як є, переступати через власні «не хочу» та йти до своєї мрії всупереч перепонам. 

Та насправді ця книжка про те, що сонячний промінь, мов золоту нитку, можна намотати на палець або змотати у теплий золотий клубок. Про те, що від музики Баха серце перетворюється на велику блакитну повітряну кульку, що роздувається, стає все більшої і врешті підіймає тебе над землею. І про те, що життя стає смачним, наче цукерки «Пташине молоко», коли до тебе додому приходять друзі.

«Марта з вулиці Святого Миколая» змусить вас посміхнутися, згадати свої шкільні роки і дитячі мрії. А ще вона навчить вас любові.

Маленька порада: перед тим, як почати читати цю книжку, купіть кілька стиглих червонів гранатів, бо під час читання вам неодмінно закортить ними посмакувати.

І для натхнення кілька цитат, що запали в серце:

Вчителі часто не розуміють головного. І вони зациклені на оцінках. А це неправильно.

Я люблю жити повільно, смакувати дні, як цукерки.

Немає нічого неможливого для тих, хто вірить.

“Ти отримаєш все, що тобі потрібно, Марто. Не бійся стукати. Не бійся шукати”.

Люди, які вміють долати своє “не хочу”, багато досягають у житті.

А я думаю, що справді є такий гранат, що коли з'їдаєш його - розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою однакового зросту, а потім одного дня бачиш, що ти уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата "дідусем". І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються...

Але до цього дня ще довго. І моя гранатова дівчинка ще простягатиме руку до свого граната і не могтиме його зірвати. Бо ще багато днів і ночей відділяють її від дорослого світу. Зараз вона тільки навшпиньки може заглядати в нього. І повертатися до себе - у кімнату, де на ліжку досі сидять улюблений ведмедик, їжак і заєць, де лягаєш на килим на живіт, читаєш про Жана Вальжана чи про Меґґі й Перепела і зникаєш надовго, аж доки Мама не покличе знизу: "Марто, пора вечеряти". Доки мама кличе на вечерю, дитинство триває і ніщо не може його обірвати.