Коли я на початку року вирішила писати щомісячні підсумкові нотатки, я й уявити не могла, яким гірким буде ось цей мій пост.
Цьогоріч квітень був дуже холодним. 19 квітня я була, наче лис з вірша Голобородька, який прокинувся і побачив сніг. Але ж квітень... Хотілося ткнути його, мов капосне кошеня, носом у те, що він оце вичудив: "Хто це зробив? Хто це зробив?" А потім я зрозуміла, що сніг - це далеко не найстрашніше, що може трапитись у квітні.
Про те, що сталося напередодні Великодня я не хочу писати, не хочу вкотре проговорювати (а відтак - прописувати) цей біль. Все одно я ніколи цього не забуду.
Зате квітень дав мені зрозуміти одну важливу річ - щоб перетравити свій смуток, мені треба лишитись на самоті. Кілька днів тиші лікують мене найкраще.
Це як у Шевченка у вірші "Не женися на багатій...":
Не потурай: легше плакать,
Як ніхто не бачить.
Виявляється, в ці дні тиші я повністю відгороджуюсь від зовнішнього світу. Мені ні з ким не хочеться спілкуватися, я не роблю постів у соцмережах, я ніби осідаю на дно. Багато читаю в цей час. Питаю себе про те, що мене може розрадити, і намагаюсь це зробити.
А потім, коли знову виходжу зі своєї хатки у світ, то практично нікому не розповідаю про вже майже перетравлений біль, а навпаки усміхаюсь. І йду. Йду далі.
Ці світлини були зроблені в один з найтепліших та найрадісніших днів - їх було вкрай мало. Ось таким я і закарбую цей квітень у своїй пам'яті.
Долати все та усміхатися.
Долати все.
Та усміхатися.
Цьогоріч квітень був дуже холодним. 19 квітня я була, наче лис з вірша Голобородька, який прокинувся і побачив сніг. Але ж квітень... Хотілося ткнути його, мов капосне кошеня, носом у те, що він оце вичудив: "Хто це зробив? Хто це зробив?" А потім я зрозуміла, що сніг - це далеко не найстрашніше, що може трапитись у квітні.
Про те, що сталося напередодні Великодня я не хочу писати, не хочу вкотре проговорювати (а відтак - прописувати) цей біль. Все одно я ніколи цього не забуду.
Зате квітень дав мені зрозуміти одну важливу річ - щоб перетравити свій смуток, мені треба лишитись на самоті. Кілька днів тиші лікують мене найкраще.
Це як у Шевченка у вірші "Не женися на багатій...":
Не потурай: легше плакать,
Як ніхто не бачить.
Виявляється, в ці дні тиші я повністю відгороджуюсь від зовнішнього світу. Мені ні з ким не хочеться спілкуватися, я не роблю постів у соцмережах, я ніби осідаю на дно. Багато читаю в цей час. Питаю себе про те, що мене може розрадити, і намагаюсь це зробити.
А потім, коли знову виходжу зі своєї хатки у світ, то практично нікому не розповідаю про вже майже перетравлений біль, а навпаки усміхаюсь. І йду. Йду далі.
Ці світлини були зроблені в один з найтепліших та найрадісніших днів - їх було вкрай мало. Ось таким я і закарбую цей квітень у своїй пам'яті.
Долати все та усміхатися.
Долати все.
Та усміхатися.
Немає коментарів:
Дописати коментар