Про Одесу

Сьогодні в маршрутці замість шансона лунали пісні Леоніда Утьосова. І тому всю дорогу з роботи додому я згадувала, що есть город, который я вижу во сне.

Минулої зими я мріяла побачити море. Зимове море. Хай би воно було неспокійне, холодне, сердите й штормове. Хай би вітер був сильним і колючим. Я уявляла собі це саме так. Із такими сподіваннями я їхала до Одеси на свій день народження. Початок березня зазвичай  більш схожий на зиму, аніж на весну, тож моя мрія мала здійснитися. Однак, на мій превеликий подив, Одеса зустріла мене неймовірним, як для 2 березня, теплом, ясним небом і морем фантастичного кольору.

Тоді я побачила Одесу вперше і закохалася в це місто!

Одеса гостинна й тепла. Вона схожа на жінку, яку кохають, і вона розквітає від любові.

Це був неймовірний день!

Я зустріла світанок на Дерибасівській і бачила, як над містом розсіюється туман.

Я фотографувала котів, милі стільчики й смішні вивіски.

Я дивилася на кораблі. Я відчувала себе кораблем, що після довгих мандрів нарешті прийшов у порт.

Я спілкувалася з тіткою Розою (непевна, що її звали саме так) на подвір’ї біля парку скульптур літературного музею. Біля її ніг було 3 десятки котів. Усі вони (і коти, й тьотя Роза) грілися на сонці й нікуди не поспішали. Абсолютно нікуди! Було таке враження, що весь світ обертається навколо них. Тітка розповіла, що потрібно загадати бажання, кинути монетку до криниці, а потім подзвонити у дзвін. За звуком, що народиться від удару, вона визначала, чи справдиться те, що ви забажали. Я людина цілеспрямована й серйозна. Я бемцнула у дзвін так голосно, що аж птахи здійснялися в повітря з сусіднього дерева. Тітка Роза запевнила, що моє бажання здійсниться. Що ж, вона не збрехала!

Парк скульптур літературного музею та морський вокзал – це те, що мене вразило в Одесі найбільше. Джинсовий Дюк мені сподобався більше, ніж справжній. Остаточно закохав мене у це місто дідусь, який без зайвих запитань почав розповідати історію створення кожної скульптури в парку. Він народився й виріс в Одесі, і говорив про неї з таким захопленням, такою щирістю й замилуванням, що це передалося й мені. Одесу люблять. Одесу цінують. Одесою пишаються. Це видно неозброєним оком. Любов’ю в Одесі просякнуте все: від бруківки на Дерибасівський до ліхтарів уздовж траси.

Я блукала славнозвісними одеськими двориками, зазирала до старих під’їздів, приміряла це місто на себе, мов сукню – чи до лиця?

До слова про одяг. Дідусь з літ музею розповів, що насправді джинси вигадали в Одесі, на Молдаванці. Спершу їх шили з парусини.

У мене лишилося мало фотографій з тієї мандрівки. Думаю, це чудовий привід завітати до Одеси знову.

Тож, зимове море я того разу так і не побачила. Ця мрія все ще лишається нездійсненою. Зате Одеса, як жінка жінці, підказала мені правильну відповідь на запитання, що турбувало мене найбільше у той час.

Тепер можу стверджувати з усією упевненістю: бажання, загадані в Одесі, неодмінно здійснюються, рішення, прийняті в Одесі, не підлягають сумнівам.