Про вірші: Теплий листопад

Усім похмурим дощовим ранкам присвячується... 

На уявній межі поміж сном і не-сном,
Поміж я і не-я, поміж ніччю і ранком
Поринаю у шурхіт дощу за вікном,
Невагомо просочуюсь поміж фіранки. 

І лечу повз дахи, ліхтарі і мости,
Крізь усе наше місто, дощем оповите,
До кімнати, в якій незворушно спиш ти
І обличчя у тебе спокійне і світле. 

Моя ніжність до тебе так схожа на дощ,
Що під ранок заходить у місто навшпиньки
І вмиває зі сну сірі вилиці площ,
А у парках деревам розчісує гривки. 

Ти прокинешся скоро, за кілька хвилин,
Підійдеш до вікна і побачиш, як з неба
На усе наше місто з любові й цеглин
Пада зовсім не дощ - моя ніжність до тебе.

Довго не могла дібрати фото, яке б пасувало до цього вірша, а потім згадала про цю світлину. Зроблена на звичайну "мильницю", але в один з найщасливіших листопадів. 

4 роки тому. Ось я - закохана, замріяна, щаслива. Ось поруч зі мною Він. Ми їдемо в трамваї. Нам весело і тепло. Жартуємо, сміємося. Я фотографую все навколо. Фотографую нас. Фотографую скло. На ньому великі краплі. Вони змінюють форму, видовжуються, розтягуються, дрижать, стікають дрібними потічками. За склом листопад і місто - таке чуже і рідне водночас. 

Ось цей момент - хиткий, мов дощова крапля на склі - і є щастям. І не має жодного значення, що було до чи що буде після.  

І хай вірш молодший за фото і присвячений зовсім іншій людині - це все листопад. Теплий листопад.